Рідний краю, Житомирщино! Ти пам'ятаєш, як повзла по тобі фашистська нечисть. Повзла, щоб уярмити наш народ. О, як люто ненавиділи нас гітлерівські людожери! За нашу волелюбність, за те, що ми перші засвітили сонце волі над рідним краєм. Ти пам'ятаєш як горіли золоті хліба й хати у вишневих садах. Чиє серце не обливається кров'ю? Чия рука не піднялась на захист батька, матері, яких фашистські мерзотники повісили за чесну працю в колективі, на захист зганьбленої сестри, знівечених дітей?
І закипав народний гнів. Учорашні хлібороби, підібравши зброю на полі бою, ішли в ліси. Над Случчю і Тетеревом, над У бортю і Горинню лунали слова партизанської присяги: „Перед лицем своїх товаришів клянуся не щадити ворога і бути вірним до кінця життя свого Батьківщині, партії.
Велика Вітчизняна війна стала важким випробуванням для жителів нашого району. З перших днів окупації гітлерівці взялися до встановлення так званого „нового порядку”. Не обійшло це і Теньківку.
В селі було два колгоспи, а з приходом фашисти їх ліквідували і створили господарські двори. Із своїх посібників створили сільські органи влади. Старостою села призначили Артема Скрицького. Спеціальні загони реквізовували продовольство, цінності. Каралося все: відмова від роботи, поширення від чуток, перебування в нічний час. За непокору „новій владі” розстрілювали дітей, жінок, стариків.
Майже два з половиною роки жителі села знаходились в неволі. Німецькі вандали знищили посіви, сади, вирізали багато худоби, птиці. Всі жителі села, починаючи з 15-річного віку, зобов’язані були реєструватися і працювати. Рабське становище теньківчан приводило до їх непокори і партизанських загонів. А хто лишився в рідній домівці, сприяв і допомагав партизанам, чинив опір „новій владі”.
Безсилі в боротьбі з опором населення, фашисти у вересні 1943 року повністю спалили село Теньківку, загинуло 136 жителів. В одному будинку згоріла Єфросинія Оміновська з двома дітьми. Непокора жителів села призвела до того, що 19 вересня 1943 року Теньківку з усіх боків оточили фашисти. Кожен будинок був підпалений і згорів. Усіх жителів села вигнали з домівок і погнали до кладовища. З обійсть селян забирали корів, телят, свиней, домашню птицю і вантажили на підводи.
В післяобідню пору, того страшного недільного дня фашисти відібрали до півсотні чоловіків і повели в напрямку Курного. Невдовзі вони опинилися біля невеличкого лісу між селами Соколів і Курне. Очевидиць тих подій згадує... Навкруги нас стояли з гвинтівками і фінками один біля одного охоронці, а по боках - кулеметники. Хто хотів піднятися - били, кололи. Групами підводили людей до вже готової ями і розстрілювали. Після чергового разу хтось з нашої групи напівголосно сказав:„Будемо тікати”. Після команди „вперед”, усі з групи, якій ми були; кинулися, хто куди. Застрочили кулемети, автомати, чулися постріли гвинтівок. Аркадію Скрицькому і ще декільком чоловікам під кулями вдалося врятуватися, уникнути смерті. Водночас підлітку, Олександру Халімовському вдалося вирватися від охоронців, і він побіг. Та через десяток кроків розривна куля попала в нього. Олександр пригадував: „Німець підійшов, вдарив мене ногою, переконався що я мертвий, а тягнути мабуть не захотів до спільної ями розстріляних. Я всі сили зібрав, щоб не стогнати, не подавав ознак, що живий. Розстріляних присипали землею і поїхали. На другий день пастухи з села Курного знайшли мене, надали допомогу і сховали”.
А село Теньківка догоряли. Ввечері старики та жінки з дітьми повернулися до своїх згарищ. На них чекало страшне горе: ні одягу, ні взуття, ні їжі, ні худоби. В багатьох сім‘ях не стало батька чи брата, чоловіка чи сина.
Лише через день довідалися, що майже 30 чоловік розстріляли в лісі між Соколовом і Курним поблизу автотраси. Страхіття того дня теньківчани запам‘ятали назавжди. Очевидці згадують: „Вечоріло, хоч день був сонячний, сонця ми не бачили: клубки диму затулили його. Над селом ніби зависла ніч. А коли настав вечір, місяць, здавалося не світив. Була темна, тяжка ніч. То тут, то там виднілися вогні дотліваючих осель, спалахи іскор. Тягло горілим і димом із запахом крові.
Біля згарищ чулися ридання жінок і надривистий плач дітей, стогін поранених, несамовите виття собак, іржання лошат біля поранених кобил. На землі валялися подушки, інші речі. Таку картину залишили фашисти після себе. Співучими чайками відлітають у вічність роки, розгублюючи, як стверджують мудрі люди, порівну сумних та радісних мелодій у нашому житті.
Хоча це не завжди так. Ось і в долі Устини Якимівни Софронової переважали сумні пісні й мелодії.
Як згадує Устина Якимівна, вона була вдома, коли фашисти почали палити село. А перед цим її мати та сусідка натопили для партизанів лазню. Та не встигли народні месники залишити село, як наскочили німці.
Вщент спалили оселю сусіда, а сам він чудом залишився живим. Та напевно, цієї кари фашистам було замало, бо ж теньківці продовжували підтримувати зв‘язки з партизанами. Тоді й прийшло непоправне.
Устину Якимівну німці змусили лягти з дітьми на дорогу і вели перестрілку з партизанами, які з‘явились раптово. Однак останні змушені були відступити. Це також додало фашистам люті. І все ж напередодні хтось попередив теньківців про наміри ворогів.. Люди сховались у лісі. Там з багатьма був і її чоловік. А Устина Якимівна з дітьми, матір’ю та сестрою, котра також мала дитинча, сховалася в ямі неподалік своєї хати. Як село горіло - не бачили, але чули. Догадалися по тому, як Несамовито вили навколо нього собаки, все гуло й тріщало в полум’ї. Жахались і молились Богу. Та ще в одній сільській хаті, як вже згодом довідались теньківці, старі жінки, не злякавшись розправи, принесли ікони і молились терпеливог Вогонь обійшов ту хату. Та, крім неї, вціліло ще три. Серед них і Софронових, вірніше матері Устини Якимівни.
Про страшний вересневий день 1943 року згадує
Марк Васильєв у книзі „Теньківщини”, а саме у розділі „Карателі в Теньківці”: „...великий каральний загін з усіх сторін оточив село Теньківку. Були перекриті всі дороги, повсюди з кулеметами та автоматами засіли фашисти.
Виганяли з домівок жителів і підпалювали будівлі. Забирали худобу, птицю, і різне майно.
Горіли капоспні ферми, школа, недавно побудоване приміщення сільської ради, житла колгоспників. Карателі уважно слідкували за тим, щоб ніхто не вирвався з палаючого села”
Жителі Теньківки особливо активно допомагали партизанам, не шкодуючи для них продуктів, одягу - ділилися останнім. В кожній хаті народні месники отримували надійне сховище.
В сімї Пугакових в цю ніч ночував учитель Старобудської середньої школи Яценко Дмитро Федорович. Він теж попав в це пекло.
З 427 дворів села Теньківки чудом вціліли від вогню тільки 8. Згоріло все господарство бувших колгоспів „Червоний клич ім.Леніна”.
На місці квітучого села залишилось згарище, на окраїні села в цю ніч ночувала група партизанів. Коли в село зайшли карателі, піднялась паніка.
Партизанам повідомили про напад карателів. їм чудом вдалося непомітно вийти із села в ліс і направитись в свій табір в с.Яблуне.
Коли догоріли в селі всі будівлі, карателі відібрали 40 мужчин віком від 16 до 40 років, а інших жителів відпустили.
Із цих 40 чоловік - 28 були розстріляними, а Брат Василя Пугакова, Афіноген, встиг вигнати корову в ліс за село ще до повного оточення села карателями. Коли село згоріло, то хлопець ще дальше цогнав корову і спостерігав здалеку за пожаром. Залишився жити на своїй садибі і Маркел Захарович Пугачов і його сусіди. Партизани вибрали головою сільської ради с.Теньківка Єфімова Андріана Парамоновича. Він побудував собі хату на хуторі Яцків, на бувшій садибі свого батька. Це було подалі від центра села і ближче до лісу. За кущами його хати із села зовсім не було видно.
Теньківчани не здавали хліб німцям, як і жителі сусідніх сіл. Скошений хліб складали в скирти по кущам, щоб його не бачили німці. Картоплю копали і складали в кагати на полі.
Так Теньківчани зуміли зберегти зерно і картоплю. Багато Теньківчан загинуло під час спалення селац дітей, і жінок, і чоловіків.
Але багато на фронтах Великої Вітчизняної війни теньківчан, мужньо боронили рідну землю, мстили ворогам за горе і страждання, яке фашисти принесли в їх рідне село Теньківку. Навічно
залишилися в землі Польщі - М. И. Пашківський, К. А. Осинов, В. К. Піскун, М. І. Луференко, Д. Є. Луференко; в Латвії - похований М. П. Калачів; а в Німеччині - А. М. Корзун, Ф. Ф. Пузовйков. Останній пройшов дорогами війни з 1941 року, став лейтенантом і загинув смертю хоробрих в 1945 році, похований на офіцерському кладовищі в м. Кюстрин (Німеччина). Безвісти пропали І. М. Консевич, П. Д. Забродський, П. Г. Пашков. За рідну Житомирщину загинув на початку війни О. Є. Петров. Мстили ворогам і загинули в партизанських загонах 36 жителів села, серед яких М. П. Скрицький і Ф. В. Лізунов. Згадати всіх теньківчан, які загинули на полі бою - неможливо. Обласна Книга Пам’яті вміщує прізвища 98 чоловік, які не повернулися до рідних домівок. ,ч Теньківчани ніколи не забудуть тієї вересневої сонячної днини, коли все довкола чорніло і замість села лежали руїни.
Жорстоким був вирок фашистських загарбників Теньківці, непокірній і нездоланній, яка всіляко сприяла партизанам і підпільникам. Вогненні язики пожирали оселі, майно, нажите тяжкою працею селян.
Вони залишалися без засобів до існування, втратили рідних - кілька десятків молодих чоловіків фашисти знищили за зв’язок з партизанами.
Що далі? Як бути?
Не збожеволіти на тих попелищах, просочених слізьми і кров’ю, серед задушливого диму і плачу, у тій очевидній безвиході допомогла віра і жагуча любов до життя.
До кінця війни пусткою чорніла Теньківка, перетворена в згарище. Кілька весен прилітали в Теньківку лелеки, але їх відлякували чорні згарища. І ось, одного весняного ранку побачили люди на даху своєї хати білого птаха. Люди кажуть: „Лелеки повертаються додому на щастя, на добро...”
І ось 19 вересня, жителі Теньківки та гості кожного року збираються, щоб відзначити цю трагічну дату.
Їх згадують поіменно - спалених і розстріляних, вивезених на каторжні роботи до Німеччини. І хоча роки гоять біль, проте рани війни озивають у серцях дітей і внуків.
Життя і смерть... Вони завжди поруч і не можуть існувати одне без одного. 63 роки тому. За день до спалення Теньківки, в селі народилася дівчинка.
Не в палаці, серед радості і щастя, а серед згарищ, сліз і болю розпочалося її життя. Приймаючи вітання з нагоди ювілею, О. Ф. Цал-Цалко поділилася, що понад усе вона хоче, щоб ніколи не повторювалися страхіття війни і щоб усі народи жили в мирі.
Трудівники Теньківки свято ціанують своїх земляків, які полягли смертю хоробрих на фронтах Великої Вітчизняної, а також мирних жителів., Які були спалені під час Великої Вітчизняної війни.
У центрі села знаходиться братська могила радянських воїнів. Тут поховані 79 воїнів 41-ої танкової дивізії і 276-ої стрілецької дивізії, які загинули в оборонних боях за село і при визволенні його від німецько-фашистських загарбників. А в 1991 році біля могили встановлено монумент пам’яті розстріляних і спалених жителів села.
При в’їзді в село, на українському кладовищі, знаходиться братська могила радянських воїнів, у якій перезахоронені в 1944 році 4 воїни 41 -ої танкової дивізії, котрі були поранені і потрапили до полону, розстріляні німецько-фашистськими загарбниками.
Давно загоїлися рани війни. Ростуть нові покоління. Спокійно плине через село річка Тенька. А в пам’яті людській і досі стогін і загра страшної вересневої біди 1943 року.
„Коли жевріє далекий небосхил І стелиться над Тенькою туману сивина, Гнівний голос чути із могил:
„Хай буде проклята війна!”
